Пам’яті Квітки Цісик
Коли мені забракне віри,
І сум мій розум огорта,
Коли здається світ весь сірим,
Й буденність їсть душі свята,
Я умикаю спів чарівний
Тієї жінки, що була
Донькою нашої країни,
В якій на жаль і не жила…
В Америці переселенці
Із українського села
Уклали розум, душу й серце,
Щоб дати донці два крила.
Вони навчили мови, співу,
Й любові щирої, без меж
До чарівної батьківщини,
Що Україною ти звеш.
Зростала дівчина в любові,
Та свій розвинувши талан,
В ліричній музиці та слові
Перетинала океан,
Та линула у полонини,
В славетні гори та ліси.
Земля батьків, надії, мрії
Завмерла, той почувши спів.
Такої щирості у пісні,
Такої ніжності й жалю
Не чули ще гаї первісні
На заздрість навіть солов’ю.
Вершини голосу сягали
Глибин народної души!
Так! Квітка Цісик її звали,
Ім’я це в пам’яті лиши.
Співуча Квітка, янгол чистий,
Пішла з життя на чужині,
Тепер живе лише у пісні..
В святкові та буденні дні,
Завмерши слухаю, як квітне
Той голос – чудо із чудес,
Вона же дивиться привітно,
Нам посміхаючись з небес.
2013 р.
