“Підступається захват до губ, як вода”
Підступається захват до губ, як вода,
вилітає вільхівкою вигук з гнізда.
Відлітаючи, тане. Хитальне крило
нагортає хвилясто на обрій тепло.
Огортає проміння тонким сповиттям,
видихається швидко прожите життя.
Що не подих — солодшає в роті пиття,
прагне голос з безмежним мовчанням злиття.
Павутина блакиті, почавшись від вій,
сповиває пташину на спогад в сувій.
Тільки жили, окреслені світлом тугим,
гонять хутко крізь серце золочений дим.
На угрівку твердіє розм’якле стебло,
наганяє тепла хвилювальне крило,
понад обрієм марево плавко біжить,
і на руку твою навивається нить.
Видихаєш жагу, щоб спіймати блакить,
та безодні тобі не допить, не допить…
І волання поволі зітханням стає,
лиш мовчання останнім цей простір доп’є.
***
