Плач Василини.
Плаче, плаче Василина в Київ граді на валу.
В руці тримає копійчину наче крапельку одну.
Сльози котяться рікою Плач реве над всім Дніпром.
Плаче баба Василина поминає всіх добром.
Руки ніженьки скрутило, пальці наче стирчаки.
На лодоні копійчина, платня бабі за за роки.
Це за те що будувала славний сильний Дніпрогес.
И за ночі що не спала за ЦК КПСС.
За ті славні і могутні за роки СССР.
За те все що в неї брали ти на пенсії тепер.
Все здоров’я положила за країну рідну Рад.
За Хіммаш за атом рідний и за тракторний гігант.
І дітей свою кровинку віддала служити вам.
І вони вас захищали і померли за Афган.
Що робити як же жити кому голову клонить.
Де найти притулок тихий, щоб померти й не боліть.
Що могли все відібрали, обіцяночки цяцьки.
Так достались Василині, копійочки копійки.
Старість це прокляте слово, пенсія велика дуля.
Це тобі народ мій рідний вид країни від красуні.
Тільки там в палацах славних де будують майбуття.
Зупиняють там майбутнє и вирує там життя.
Всі тепер не наче звірі в селах и в містах живуть.
Тільки в хатах як у клітках один одного гризуть.
Бо в людей забрали щастя, всім закрили майбуття.
Доживай бабуся тихо, кому треба каяття!
Олександр Донець.
Картинка із відкритих джерел.
