Пожовкла дитяча фотокартка (З циклу «Фотокартки»)
(З циклу «Фотокартки»)
В безмежних пухнечах затишно, уліжно,
розірвано обрію кільця річні,
і дихає холод хвилястий невстіжно —
нема де сховатись малому мені.
Цей ватяний лейбик, вітрами підшитий,
мені завеликий — з чужого плеча,
та й тіло вспадковане, дране, як сито,—
на ньому сліди і від куль, від меча.
Під тим драним тілом — ще менша істота,
а в тій малуватій — ще менша тремтить,
і вітер бляшаний, пробивши ворота,
мов простір плескатий, назустріч летить.
Навіщо ти випростав гордо поставу?
Щоб простір летючий стяв голову з пліч?
Позаду снується стежина крізь трави,
що гине в глибинах років чи сторіч.
Ти ріс, мов полин, при шляху, на обоччі,
і бгалась війною душа, наче віск,
забувши про поклик високий, пророчий;
і чув лиш скрипіння і гуркіт коліс.
І прагнув ти тиші, життя владування:
на все розпростертись, усе підібгать,
але ж оболонки, як решето, драні —
за ними істоти від страху тремтять…
Ні ситтю снігів, ані світлом не вкутать,
і ґудзів потрібних для тіла нема.
Розірвано й пам’ять, але ж не забуто.
Попереду далеч — сторінка німа.
І кволий промінчик забутої тиші
бляшане брижчання і шум протина.
І ти мов промацуєш слухом колишнім:
— А що в тій дитячій істоті луна?
***
