прощальне
батько просить тиші – це його привілей та спадок
він передає його із одного покоління до іншого
власник дружини й двох мертвонароджених діток
вони сидять навколо й прислухаються мов прикуті
до власного відображення витесаного з каменю
безперервним плачем – снагою відчаю та зневіри
до кожного слова – кайданами докорів сумління
до кожного звуку – молитвою початку та кінця
до кожного погляду – сліпотою чужих прозрінь
до кожного удару – синцем між душею та тілом
батько говорить так, що можна геть збожеволіти
але сам він чомусь не божеволіє і не вмирає поки
навколо все живе розгортається перед очима як
віддзеркалення його слів гострих мов лезо ножа
«ти сама мене кликала» – «ти сама мене кликала»
«ти сама мене кликала» – «ти сама мене кликала»
після прощальної сповіді буде прощальна пісня
після промерзлої землі буде поминальний обід
після випадкової наруги, яку довелося спізнати
не буде більше нічого, буде тільки пітьма та лід
так, це той, що просив тиші – скажуть про нього
на цвинтарі, плакатиме дружина від щастя і горя,
мовчатимуть діти, рипітиме сніг, висітиме труна
в повітрі, а їм здаватиметься, що батько скрегоче
зубами уві сні й стогне, зачиняючи двері кімнати,
обіцяючи повернутись аби завершити почате
