Райдужна брама
Хтось в райдугу ввійшов ген там на косогорі,
і одяг спалахнув на плечах, і погас…
І стала, наче дух, та постать геть прозора,
спинилася на мить, щоб спалахнуть ще раз…
І відблиск залишивсь яскравий у повітрі,
та ти його втягнув очима в свою кров,
зостались струменіть лиш кольори тендітні,
миттєво спрямував до брами в небі крок.
Куди? В який запас все бачене лягає?
Де сходяться в тобі всі барви та кінці?
Назустріч вийшли, глянь, берези чорні з гаю
і розбрелись селом порожнім, як мерці…
Сорочки на тину, просвічені снігами:
махають? Кличуть?.. Ні, застерігають нас…
Ой, хмаро, не білій пречисто так над нами —
ти смертного вогню удосталь напилась…
На рушниках лляних нерукотворні лики
відбилися, та їх гне вітер на шнурку,
і колами назад вертають хвилі крику,
і райдуга пройшла крізь плоть твою тонку…
Вона пройшла крізь кров, і побілила жили,
і висушила геть скупі джерельця сліз,
і в пам’яті запас майбутності спалила,
обвугливши в гаю всі блискавки беріз…
Не озирайсь назад: там вже нема нікого;
проміння у тобі зійшлося звідусіль.
І ріже сіллю зір чорнобильська дорога,
і в жилах шелестить суха сипуча сіль…
***
