“Рійба комарів в надвечірнім промінні”
Рійба комарів в надвечірнім промінні
ізнов обіцяла днину погожу,
і час мовби був віковічним, незмінним
і вимагав хіба що продовжень.
Навіть в канаві синя крижина,
пляшка порожня, жовта бляшанка
свідчили вічність життєвого чину,
що не обмежувавсь ніччю та ранком.
А по ковбанях вода каламутна
повнилась снігом ніжно-рожевим.
Тільки незрима сила присутня
зміни творила повільні квітневі:
жили синила, згинала суглоби,
і по обличчях глибила зморшки,
і розчиняла голос в жалобі,
борщ витрясала з тремтливої ложки…
Світе, усі я приймаю омани
і поз’ясовано всі вже питання;
тільки ж у тіло моє, як у рани,
нащо персти устромив, щоб остання
вийшла снага з вікового в безвічне?
Нащо золотиш навіть ковбаню,
нащо стискаєш горло потічку?
Рівна ласкавість, рівні щедроти?
Навіть щирій і той воскресає…
Це руйнівнича чи творча робота?
Не розумію… не осягаю…
***
