“Шпувало море, шум шумелий”
Шпувало море, шум шумелий
розповивавсь у ширину.
І випивали з нас джерела
сипку важку речовину.
У глибину землі й блакиті
час виструмовував із нас.
Кров залишалася на ситах,
що закипала вже не раз.
А ми, мов рінь, на жорнах терті,
поволі меншали щодня, —
на власний вік, на зріст зіперті,
на стяту велич, як стерня…
Коса гребінчаста чесала
і нам волоссячко лляне,
і ми від доторків металу
щось чули в тілі крижане.
Так, ніби зменшилося крові,
що старшою була за нас,
і почорнілий ґнотик слова
в допалених губах погас.
І тінь окапинами всякла
в мулький під п’ятами пісок,
і нам самих собі забракло:
подовшав берег — зменшивсь крок.
А понад нами й попід нами
ходили тіні-двійники,
а по піску тяглися плями,
прозтерті в порох ріняки…
***
