Сіль
Голос розложистий котиться колесом синім,
та й понад гніздами — там до яєчок жарини
скоро проклюнуться димом крилатим,
щоб висоту степову визначати.
Хрускають ратиці, в’їдлива муха дзизькоче,
понад травою їдуть роз’яснені очі:
степу сувій змістом своїм розгорнувся:
довго життя мандрівниче читається в русі…
Воля чумача, мов степ, запахуща,
світ без означень, душа — невмируща,
люлька-смоктулька, чорнок-казанок,
кругле барильце,
неба ковток…
— Воли мої вольовії колись були польовії…
Гей! Воло-вольо-во…
Моя світла голово! —
І коло ошукає простір, але не долю.
Спить, наче вуж, батіжок на полудрабку,
гуде на вітрі виварена у дьогті сорочка,
та про запас маємо білішу — на… на вічну вічність.
І думку високу про небо та душу…
По похилій землі скочуватись донизу, до долі,
до солі, до солиночки, до соло-ни-ночки…
Солона розлука, хоч воля солодка.
А шлях — то наука, де безліч уроків.
Життя на всі боки широким широке,
і що не травинка, то доля-ділинка:
вовчуг, вернисонце, щадун, натягач,
воловий язик, волокінник, чорнобиль,
вороняче око, воронячий кряч,
чебер, нечуйвітер, ранник, росоплач,
німиця, полин і жалоба…
Травоньки, трави мої воскресальні,
обзеленили і обід дзеркальний
і, крізь свитину пробившись за ніч,
ви зазирнули в колодязі віч
Йванами, Грицями та Калістратами
травоземляними, корінцюватими…
Нахилиталися, нашелестіли…
І відступилися, відлопотіли…
Пам’ять, залатана травами білими,
знов розповзлась, аби геть безіменна
переснувалась крізь очі зелені…
Тільки хитаються роги золочені,
золотом в ярмах занози горять,
шлях споришевий, життя — нетолочене,
літепла повінь — сама благодать.
Шапкою можна наміряти грошей,
стрічку червону до смушку пришить,
земле медяна моя прехорошая,
нащо ж тебе, солоденну, солить?
Може, солодким було раювання:
злиплися губи, липучий язик,
і замість мови — медвяним мовчанням
рот вщертувався, неначе стільник?
Солі до хліба, до сала, до рани…
Солі! До слова, до голосу, сліз…
Солі! В ріллю смоляну та рахманну…
Солі! У глину, в лампачний заміс!
Щоб виступала на спині, долонях,
щоб роз’їдала і щоки й вуста,
щоб затікало повітря солоне
в горло, в легені, і кров щоб густа
білою стала… як біль-білота…
— Ку-ку-рі-ку! —
Горе незриме, муки солоні…
Сіль їде з Криму, кістя із Дону,
суне назустріч солоний пісок,
вужчає в півня сухий голосок,
і не співає, викрикує «Ку!»,
мов виринає на хвилях піску…
Шквиря завійна, мря, завірюха
запорошили і очі, і вуха;
дзвони десь дзвонять, постріл луна,
сиплеться сіль — білина, пелена…
Села засолені аж по дзвіниці —
білими стали солоні зіниці,
і замість губ вже біліє рубець,
а наоколи світ-солонець.
Не висловити, ані розгледіти,
ані всмакувати…
Жодного дерева, жодної хати…
Тільки ходить ногаєць ізверху
і забиває сухе будячиння
хрестів цвяхкою нагайкою.
Все засипане сіллю. Лиш де-не-де з вершечка могили
повитикалися роги: позолота обсипалась, гострота
затупилася, лише пучечки соломи на них начоплені:
котяться білі пагорби назустріч вітрові
та солом’яним стрілам,
бо чути скрипучі колеса, хрускотливі ратиці
і широке рукавчасте: «Ге-е-ей!»
Та таке широке! Що клишоногий ногаєць
многорукий помах засудомлює у повітрі і щілястим
поглядом підкошує простір.
І раптом: «Фуррр…» Прямо з-під ноги летючий
шестикрилий півень,
розквітаючим полум’ям, жоржиновим пір’ям
поглиблює далеч: — Ку-ку-рі-ку! —
І згинуло все; запались у землю високі
могильні замети,
випрявсь дим з димарів, зазеленіли раїни,
дзьобнули журавлі води із криничок, розпушили
пір’я солом’яні стріхи,
струсивши рештки непотребу,
захлюпотіли вікна, рипнули двері,
і розгорнувся шлях простойдучий.
Спасенні ласкою, достойні покликання,
у полотняних сорочках, сумирні, волоокі,
виходять благовісники весняні,
що знають поіменно усі кринички, переярки та балки,
що світ привласнили лише у слові «шлях»,
заприязнилися з травинкою найменшою,
ввібрали в очі найдрібнішу порошинку і комашку
і уодностайнили себе з біжу-росто-летючим
земляним, небесним, роздарувавши себе на всю
довжінь життя:
— Куріпко, здрастуй, добридень, джерелянко! —
А жайвора можна підтримати голосом:
— Ходить пуга по лугу, гнеться
тур-віл-у-дугу!
Ходить пуга у гаю,
кличе доленьку свою! —
І круглядно, розложисто, догідно,
що тільки й колесо нагадує про час:
лискучий обід вже аж горить,
іржі немає… Збільшився отвір у матиці,
і вісь стончилася… проте життя попереду…
— Ку-ку-рі-ку! —
Спів вертає у півняче горло
і не вміщається, бо завеликим став:
тому і тичеться, і шиється у кожну шпарку,
у заглибинку,
у кожне вухо, щоб нагадать про час…
***
