“Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші”
Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші,
хвиля думки біжить і ледь-ледь повітря колише,
перед зором струмує відміряний вічністю час,
що своїм проминанням споріднює зело і нас.
Тонко мгліють гілки, і дві зв’ялені ягоди гаснуть,
холодок зов’ядання ворушить повісмо сивин,
але ж нас навзаєм полонила надія прекрасна:
свою кров об’єднать і тривати в подобі людино-рослин.
У волоссі гніздо мостить пташка якась безіменна,
твердне шкіра, нестерпно наброщені пучки болять,
бродить змішаний сік і на лицях у мене
ягодини, підпалені кров’ю, горять.
Не піду до людей, затремчу і, позбувшися страху,
підібгаю коріння і крону згорну.
Моїм голосом скрикне в волоссі сполохана птаха,
бо знеобачки серце пташине я терням протну.
Розів’ється за мить листя жовте, щоб миттю упасти,
кружелятиме тінь, щоб, зібгавшись, податися гінко на схід,
і полишений кимось тремтітиме клапоть квітчастий,
аби ми пригадали покинутий світ.
Силкування даремні — спромігся бджолу пригадати,
що, розплющивши око, углиб зазира,
де пручається мовчки душа волохата,
та незрушні волокна, і ледве потульна кора.
***
