“Спогади викреслив, імені зрікся”
Спогади викреслив, імені зрікся…
Не впізнавай мене — це вже не я…
Наче образу, забув я весь вік свій.
І не пристане вдруге ім’я…
Не спопелію, Боже, я вдруге,
трепетом тільки на клич озовусь.
Стелиться в ноги сонячна смуга, —
з неї зійти на обоччя боюсь.
Бо наблукався уже манівцями,
в сутінках вдосталь наспотикавсь,
не обминув жодної ями —
тільки й робив, що підводивсь весь час:
впав я хрестом на дорогу востаннє…
Хто я? Твій порох?.. Твій докір?.. Прости…
Та і тривалим було спотикання…
Нащо ж підводиш ізнов мене ти?
***
