“Світе мій, як це просто, майже буденно”
Світе мій, як це просто, майже буденно —
земля під кущами затвердла від тісноти давно,
певність під спиною маєш і рукавом зеленим
очі свої закриваєш, наповнені сном.
Гостра трава стікає цівками по обличчю,
і виступа на згинах білий сік-молочай,
на шелестіння губ півень озвався тричі,
й перемінився раптом світ у розкритих очах:
бахнув у діжку бондар — пирснуло враз обруччя,
слід полишивши іржавий на чистому полотні.
Перст підведеш поважно і всюди у себе влучиш,
бо ти давно вже існуєш у множині.
Стала на перелеті виснажена хмарина,
відцідивши зернистий, чистий, мов день, бурштин.
Гуснуть тіні у скалки — в них життя мурашине
так мальовничо холоне, ніби це радість — згин.
І поодинці з лугу, із-під кущів вербових
вибредуть тишкома радісні дітваки,
метеликів-лускокрильців вони понесуть додому,
ніби в бурштин, ув’язнивши в ніжні свої кулачки.
***
