Тихенько відійди,
відколивайсь, як звук, —
холодний блиск води
уже торкнувся рук.
Це осінь почина
дочасно брати квит —
її рука сумна
кислички рве на спит.
В маленький козубок
опеньків набери,
тихенько на клубок
позмотуй кольори.
І відступись ще раз
від спокою свого,
від вицвілих окрас
і будь-яких пригод.
І сам на самоті
знайди собі ізнов
слова якісь «не ті»
про радість та любов.
Щоб в них, як у струмку,
просвічувало дно
й несло снагу терпку,
як молоде вино…
***
