Твоя
Він простяг їй звичайну каблучку…
На тремтячій холодній руці,
І боявся поглянути в очі
Лиш рум’янець горів на щоці.
Десь поділось потрібне повітря,
Так забракло його у ту мить…
А вона відчувала щось дивне
І що серце так млосно щемить.
Всі слова тихий вітер розвіяв,
Десь далеко-далеко відніс,
Щоб у горлі ще більще душило
Й проривало так сильно, до сліз…
«Я назавжди твоя і навіки,
До останнього клаптика дня.
До останньої миті, хвилини,
Аж допоки нас носить Земля»…
