в сутінках
блукаю в сутінках злої ночі, зірки шукаю на дні морів; він бачить мене і з мене регоче, мені здається, він захворів, мені здається, йому так сумно, і навіть сміх — відлуння страждань.
мені здається, це нерозумно, але нітрішки його не жаль.
він каже — я ще дурна дитина, що в мене царя нема в голові, він каже, що я так колись загину, не треба шукати шляхи нові, а я посміхаюсь, бо я — безсмертна, йому ніколи не знати це.
мені здається, йому нестерпно, що в мене майже його лице.
він каже: стій, зупинись, не треба, ти маєш бути зі мною вік, а я невпинно дивлюся в небо, тікаю від нього вже котрий рік, він завжди знаходить, кричить і плаче, я слухаю мовчки — що я скажу?
мені здається, немов це значить — я в себе серце його держу.
він каже: плоть від моєї плоті, що робиш, тільки-но подивись, у мене палац увесь в позолоті, а ти тікаєш кудись униз, що тобі треба, чого ти хочеш, що тобі небо і зорепад?
а я мовчу і чекаю ночі, щоб знову зорі іти збирать.
