Віриш, весь осуд у грудях
Віриш, весь осуд у грудях поволі насичує гнів,
Я його вириваю із себе і руки вкриває смола.
Все мені не болить. Лише рани притрушує сіль.
Та на тілі моїм через кров проростає трава.
Все мені не моє. Все лиш пам’ять минулих слідів.
Лише руки тремтять, коли знову спускається ніч.
Я живу серед згадок, фантомів забутих людей.
Все застигло в мені. Те, що воском стікає із пліч
Ще хвилину тому витікало із чорних очей.
Відлітай же душа. На частини порвись, врізнобіч.
І все бракне повітря. І дихати важче щодень.
Розчиняюсь у тиші, зникаю, спустошую груди.
Все шукаю життя серед сво’їх дірявих кишень,
А натомість знаходжу озера страшної облуди.
І мисливець чатує, а в мене на серці мішень.
Доля вистрілить знов і не візьме потім на поруки
Лише скаже: — мовчи! І навзаєм стріляй у людей.
