Власний портрет у газеті (З циклу «Фотокартки»)
(З циклу «Фотокартки»)
В марнотах розуму, у пізнанні неситім
так праглось осягти і все збагнуть,
що й не помітив, як літа прожито,
крізь шибку криги дивишся в майбуть…
Днів скільки залишилось? Небагато…
Чому ж ти не обчислюєш і їх?
Адже кружляють стрілки й коліщата,
відома швидкість, та знайомий біг…
Але ж боїшся. Дивишся під ноги —
де не ступнеш, там шелестить папір:
газетами намощена дорога,
але портрета все не вхопить зір.
За крок портрет повторюється знову,
але його розпласкує ступня,
в очах тобі мелькоче щось знайоме,
знайомий хтось когось наздоганя.
Та ще в тобі годинник цокотливий,
прикваплюючи, рухатись велить.
І шелескоче паперова злива,
хоч вісь зірви та зупинись на мить.
І той портрет розмножений впізнаєш,
і з кожного щось вічне забери —
папір жовтіє, довгий шлях — в безкрає,
і що не крок — портрет горить, горить…
***
