Вовчиця
В мертвій тиші, в забутім краю,
У тайзі непривітній, жорстокій,
Пролунало тривожне «а-у-у-у…»
І зірвалось на ноті високій.
Блідий місяць, немов побліднішав,
Розгубившись, розсипав зірки,
Й, щоб не чути благального крику,
Заховався за берег ріки.
То вовчиця свій голос подала…
Все на небо дивилась сумна,
Відтепер серед лісу глухого
Вона буде навіки одна…
Її очі шалено горіли,
Серце рвалось, тікало з грудей!..
Бути помсті кривавій, жорстокій
За цинічність байдужих людей!
Бо ніколи її не забути,
Як коханий вмирав на очах,
І не можна було щось змінити,
Не можливо затримати крах…
Вона в судорогах рвалась, металась,
І страждально просила : – Живи!
І у ночі безмовно питала:
– Ну, за що? Ну, навіщо, скажи?..
Я тебе не залишу, не можу…
Я не можу так просто піти!
Тобі треба піднятись…піднятись,
Ми ще зможемо разом втекти!
…Одинока сидить на горі
І його все ще й досі чекає.
Краплі крові упали на сніг…
Він не прийде, вона відчуває.
Не могла! Не пішла! Залишилась!
– Та що з того, – питала себе?
Вона там його втратила нині,
Там залишила нині усе…
Розгулялись вітри, розшумілись,
Щось кричали її з висоти…
І не знати де взялися сили,
Щоб піднятись і далі піти!
