Як хочеться інколи зникнути безвісти
Як хочеться інколи зникнути безвісти,
хоча б на годинку залишити звичне,
пірнути у чисте, холоднеє озеро
і плавати, й жити, й всміхатись, дивуючись
величним, та зовсім тендітним пейзажем...
І враз зрозуміти, навіщо художники
так віддано, ніжно, мазок за мазочком
відтворюють те, що не всі можуть бачити...
І стати отим божевільним художником,
лишень без палітри та пензлика...
Як хочеться інколи зникнути безвісти,
хоча б на годинку забути про відданість
традиціям,
людям,
емоціям,
і просто мовчати, мовчанням руйнуючи
баласт необдумано сказаних речень,
пустих,
тяжких,
непотрібних...
І тихо снувати,
безслівно розчинятись в думках,
не зовсім спокійних,
та дуже потрібних...
Невпинно шукати красу у тому,
що люди не хочуть,
не можуть бачити...
Знайти її в зеленому листочку,
що, впавши з дерева, сумує,
вмивається слізьми-росинками,
кличе на допомогу,
здіймає очі до сонця,
немовби просить тепла
в останні дні свого короткого життя,
кляне той безжальний вітер,
що відірвав його від рідного дерева...
Й лежить,
просто лежить, приречений на смерть...
Як хочеться інколи зникнути безвісти,
втікти до густого, широкого лісу,
вхопитись за гілку прадавнього дуба
і стати навіки його листочком,
на зло всім вітрам...
