Зневіра
Я хочу вірити погляду пустельних твоїх очей.
Хочу з тобою вслухатися в тишу весняних ночей.
Я хочу наповнити вічність сміхом твоїм дзвінким.
Хочу, щоб завжди поруч був відгомоном нелунким.
Та ти лише загадково кивнув мені - і тихо-тихо пішов.
Куди і навіщо? - не знаю, лиш видно сліди підошов.
Забув про усе забув сенс свого буття,
поглянув на мене востаннє - й відкинув геть почуття.
Для тебе я вже не існую, лиш привид минулого я -
коли ти мене покинув, не відчув навіть сум'яття.
Лиш забув ти, що я - існую, що реальна людина я.
Не подумав, що я відчую, коли вчиниш зі мною так.
Я ж не можу тепер заснути, думки рояться в голові...
Чом вчинив так? Може, забув ти, як приходив до мене вві сні?
Ні!.. Не міг! Не міг ти забути... Але рішення вже прийняв.
Вже даремно тебе питати, чому щастя моє відняв.
Ти розбив мені серце назавжди. А собі - на короткий час.
Уже геть мені байдуже, де ти. Уже вогник надії згас.
