Олесь Гончар
Хто мене вправі судити
В зборищі цьому рабів?
Гордий, нікому годити
Ніколи в житті я не вмів.
Й за гроші я не продався,
Під силою спину не гнув.
Гордий! Зате й настраждався —
Україна — плантаторське поле,
Україна — лиш ярем скрипіння,
Україна — плачі й голосіння,
Які не вщухають ніколи!
1943
Пораненим білим звіром,
Арештована, виє зима.
Білі ідуть конвоїри,
Біла тьма.
Біла тьма у степу голосить,
Полонені валяться з ніг.
Ідуть полонені босі.
Мов яхта біленька, у зелені плава
Мирна моя Полтава.
Чужого солдата говірка гаркава —
Невже це моя Полтава?
Сміється до нього землячка лукава —
Зрадлива моя Полтава.
Ведуть нас у табір — доріжка
Мабуть, я їду вмирати
На Україну додому.
Знімуть патрони й гранати,
Передадуть другому,
Мене ж поволочать за ноги,
В окопі зариють пустому.
Весело їхать, їй-богу,
Крізь сіре сіється сито
Дощик осінній.
Мабуть, нам більше не пити
Кубки весільні,
Мабуть, нам більше не бачить
Ранки весняні.
Чуєш, як сосни плачуть,
Од горя п’яні.
Інеєм вкрито гілля.
На шиї слизька петля.
Не бийсь, не пручайся дарма.
Тих, кого любиш, нема…
Мерзла, як кістка, земля.
Стогони чути здаля.
Могильна задуха, могильна пітьма,
Ні кінця їй не видно, ні краю —
Все війна, і війна, і війна.
Я доріг, думав, тисячу маю,
А, виходить, лишилась одна.
Остається блукати по світу,
Лиш блукать, а нікуди не йти
Й молоду мою душу розбиту
Ворота сюди широкі,
А звідси й щілинки нема.
Знялась у небо високе
Холодногорська тюрма.
З високих її поверхів
Дивлюся на місто моє.
Сонце над ним, як безсмертя,
Скрегоче залізом округа,
Смертю повітря фурчить.
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить.
Святе божевілля атаки
В тобі поглинає все.
Через яри та байраки
Молодий весняний грім,
Синє його рокотання
Збуджує в серці моїм
Тужливе чекання,
Коли вже знедолений люд,
Зачувши весняні грози,
Не подумає: це пливуть,
Знову пливуть бомбовози.
Плюндруються твої сади,
Твоє чужинець поле крає.
Вже лицарів твоїх сліди
У полі вітер замітає.
Та все ж люблю тебе, ясна,
Як гнаний син нещасну матір.
Тобі по краплі, всю, до дна
