Руданський Степан
Блудить ляшок серед лісу,
А мужик рубає…
«Та ти, ляше, либонь, блудиш?» —
Мужик промовляє.
А лях каже: «Chocaj błądzię,
Ale mam naturę
Nie pytać się tego nigdy
Два злодії опівночі
Костьол обкрадають;
Обшарили всі скарбони,
Святих обдирають.
І забрали, які були,
Гроші під замками.
Далі один на олтарик
Пнеться з постолами.
П’є-гуляє у неділю
На коршомці Гарасим;
З Гарасимом п’є-гуляє
І сусід його Трохим.
А обидва стрільці жваві.
От перечка і пішла…
Далі Трохим розходився,
Підійнявся з-за стола:
«Скілько, куме, в тілі душ?»
«Одна, я гадаю».
«Може, в тебе і одна,
А я так дві маю:
Бо як руки на снігу
В мене заколіють,
Хукне теплая душа —
Йде видючий і сліпий,
Та й каже видючий:
«Ото, брате, синій гай!
Ото ліс дрімучий!»
«Еге! Еге! — каже той.—
Як ти собі важиш!»
«А ти ж, брате, бачиш що?»
Розходився мужичок
Аж ґвалт дякувати,
Та одна йому біда:
Не вміє читати.
До аз-буки — так куди,
Не того він хоче.
Він гадає чим другим
Просвітити очі.
Колись я із тяжкої туги
На лаві дубовій лежав,
Останній карбованець срібний
В пустії калитці держав.
Аж тут навинулась дівчина,
І я свою тугу забув;
Дівчино, моя ти дівчино,
Богдай тебе бог не забув!
Не згадаю гадки,
Не змислю я мислі!..
Як чорнії хмари,
Чорні думи звисли!
Порадь, мати, що діяти,
Ой чи жити, чи вмирати?
Порадь, моя мати!
“Козаче-голубче,
Соколику мій!
Дай білу рученьку,
Зо мною постій!
Най надивлюся,
Слізьми заллюся,
Заким з дороги
Голубонько-дівчинонько,
Зіронько моя!
Не питайся, моя мила,
Чого смутен я!
Живо-живо того смутку
І ти не минеш!..
Отоді ти, моя мила,
Мене спом’янеш…
Калино-малино,
Ряснеє деревце!
Хто ж тебе пригорне,
Дівчинонько-серце?
Тяженько здихнула,
Дівчинонька каже:
“Той мене пригорне,
В славнім місті Петербурзі,
Недалеко від Неви,
Із болота виглядає
Хата бідної вдови.
Стара хата зо вдовою
Разом вік свій віджила,
Почорніла, похилилась
