Роман Чигір
нічого зайвого. на білому листі
початок ночі, філіжанка кави…
зашаруділи тіні на стіні,
їм теж цікаво.
і ось момент торканія настав.
сталося те, що сталося. під столом
плаче красуня-Леля, донечко генерала.
гралася з янголом, гралася і зламала
біле йому крило.
мама її гукає, няньо її зове -
у неї очі не дівочі,
вона живе із ним не дуже.
він уві сні кричить щоночі,
а їй байдуже.
це дивно, коли бентежить таке звичайне.
наприклад, чому у миші чотири лапи?
а ще - яка там вода у чайнику?
або - а що це зі стелі капає?
день не закінчується, а починається
як з’ясувати все що є,
як об’єднати.
навіщо дощ так довго ллє,
аж забагато.
ніхто не хоче, я питав,
* * *
коли ми вийшли, зачинились двері.
уїхав поїзд, залишив позаду
своє відлуння, дощ, холодний вітер.
прийшов кінець задовгої містерії.
світ врятувати — непоганий задум,
ось вона олівцем на долоні
пише список собі до вечері:
перше - фільми із Антоніоні,
друге - яблука запечені.
щоб перемити посуд, Нунка вставала рано,
квіти її чекали, дивлячись з підвіконня.
сонце у дім впускала, разом відкрив фіранки,
гнала таємні сили, сховані за іконами.
товсті ніжки, білі груди -
наша Таня п’є «токаї».
що сьогодні з нею буде,
її зовсім не лякає.
до світанку ще нескоро.
сказати ні за вечір десять раз.
зіграти джаз. для неї. знову джаз,
в якому ноти разом не зібрати.
щось неймівірне там у голові.
Вона так виросла, що їй
вже зручно лампочки міняти.
Три дні на тиждень пів на п’яту
до неї хлопець, теж худий,
приходить у любов пограти.
вона стріляє з револьвера,
у щось, чого тут не існує,
і каже: "тьфу, яка холера".
у дуло дує.
на неї Боже дише з неба,
