Роман Чигір
він там живе за тріснутим вікном,
до шибки прикладає щільно вуха,
щось слухає, вичікує щось гном,
комусь махає в небі капелюхом.
його лякають хмари та коти,
це - ти і собака, удвох, на пустому пероні
її зустрічаєте, просто приїхали рано.
зустріли, зраділи. ти стиснув їй руки долонями,
вона подивилась уважно і руки забрала.
у неї в обід манікюр, а увечері стрижка.
Коли ми мінялись ролями,
чекали на вулиці дам…
Програвших складали у вириті ями,
на тих, що лежали вже там.
Коли ми кидали в безсмертя
у Венеції дощ. ну і що. я живу у дощі.
парасоль - моя зброя і захист від темного неба.
бути, як вартовий, серед крапель на площі в плащі -
ось така є потреба.
час дочекатись вміє,
обожнює сюрпризи.
а ось і я - радіє,
бере із рук валізу.
те саме ще обличчя,
подивитись, як сонце ще
не пече, а приємно гріє.
увійти в бомбосховище
назавжди разом із повією.
подивитись на все з гори,
Вона так виросла, що їй
вже зручно лампочки міняти.
Три дні на тиждень пів на п’яту
до неї хлопець, теж худий,
приходить у любов пограти.
* * *
щоб перемити посуд, Нунка вставала рано,
квіти її чекали, дивлячись з підвіконня.
сонце у дім впускала, разом відкрив фіранки,
гнала таємні сили, сховані за іконами.
ось вона олівцем на долоні
пише список собі до вечері:
перше - фільми із Антоніоні,
друге - яблука запечені.
коли ми вийшли, зачинились двері.
уїхав поїзд, залишив позаду
своє відлуння, дощ, холодний вітер.
прийшов кінець задовгої містерії.
світ врятувати — непоганий задум,
сидить старий та щось бурмоче,
ніяковіє поруч з нею.
вона в долоні пряче очі -
ой я балдєю.
багатокрилий, сивий-сивий,
товсті ніжки, білі груди -
наша Таня п’є «токаї».
що сьогодні з нею буде,
її зовсім не лякає.
до світанку ще нескоро.