Роман Чигір
він з’явився, коли ще темнішало. і стоїть
біля під’їзду, за рукава ся смикає.
скільки пройшло - п’ять, може шість століть.
це для неї. для нього - мить.
вона почекала, потім собі поїхала.
у неї очі не дівочі,
вона живе із ним не дуже.
він уві сні кричить щоночі,
а їй байдуже.
* * *
сказати ні за вечір десять раз.
зіграти джаз. для неї. знову джаз,
в якому ноти разом не зібрати.
щось неймівірне там у голові.
у Венеції дощ. ну і що. я живу у дощі.
парасоль - моя зброя і захист від темного неба.
бути, як вартовий, серед крапель на площі в плащі -
ось така є потреба.
йому принесли листа.
Лук’ян подивився. знову -
"знайди Тукраїнустан",
і жодного більше слова.
Лук’ян ці листи збирав.
Весь липень у ліжку, і серпень у ліжку, а там
у вересні встати, умитись та рушити далі.
Яка була мебель в кімнаті, що чулось з вікна -
не знаю, як ти, я завжди пам’ятаю деталі.
Я зранку тобі розігрів молока на плиті,
Забуває про речі важливі.
У куточку сидить несміливо.
Той амурчик всі вистріляв стріли,
та пішов і купив собі пива.
це дивно, коли бентежить таке звичайне.
наприклад, чому у миші чотири лапи?
а ще - яка там вода у чайнику?
або - а що це зі стелі капає?
день не закінчується, а починається
В її долоні перед сном
час забирався, як в колиску.
З-за скрині вибирався гном,
їв на підлозі кашу з миски.
сьогодні сонця вже не буде.
грозою пахне у повітрі.
в дощовиках назустріч люди -
а очі хитрі. очі хитрі.
шукати щастя далі марно,
"це ми зробити мусимо!"
він їх веде до парку.
"з’їсти он ту бабусю…"
і достає цигарку.
підпалює. світло. всюди
сталося те, що сталося. під столом
плаче красуня-Леля, донечко генерала.
гралася з янголом, гралася і зламала
біле йому крило.
мама її гукає, няньо її зове -