Максим Марков
І серед сотень зірок, я побачу тебе,
і серед сотні очей, я впізнаю твої.
Між лісів і пустель, поміж гір і ланів,
я знайду тебе там, де квітучі гаї.
Серед моря і неба, на дні і у хмарах,
Скажи..
Навіщо тобі ангельські крила?
Розмова через храму вітражі,
їх розправляєш нібито вітрила,
ми в задзеркаллі ніби міражі.
Терор у області серця,
ендорфін поглинає все тіло.
Де очі були, мов скельця,
від радості проясніло.
Слова солодкі й глибокі,
Я кохаю тебе, моя мила,
ти мій промінь тепла, серед льоду.
Ти даруєш бесмертя і крила,
слів бракує на всю твою вроду.
Я щасливий, бо ти є зі мною,
І знову чутно звук поразки,
і стукіт серця знову нароста.
Лише на мить ті були зняті маски,
і знов здригаються холоднії вуста.
Кажете ні, які ж це звуки щастя,
Хочу с тобой погрустить,
разделить и печаль и горе.
Через пальцы слезу пропустить,
побывать в искалеченном взоре.
Желал бы облегчить те боли,
Міледі, моя люба,
для вас складаю вірші.
І на гіллі від дуба,
піднімемось до виші.
Моє натхнення набуває сили,
Слова на смак, як цукор,
та гострі, ніби лезо.
Їх неможливо слухати,
і думати тверезо.
Слова чужі солодкі,
Я всі роки запишу в один день,
і всі слова зіжму у один звук.
Щоночі буду додавать пісень,
сидітиму в кутку, немов павук.
Я всіх людей зберу у одну тінь,
Я темряву люблю, у зорях ночі,
у ній не видно зовнішніх ознак.
Лиш контури і силуети неохочі,
для них я безтілесний одинак.
Під зорями не маємо різниці,
Що таке біль?
Лише пухкі сніжинки.
Летять додолу,
не кортів кінця.
І їхня ціль, у тім,
Вітаю вас, мій любий друже,
як ваші справи, як ви сам?
Мені навколо все байдуже,
думки дарую небесам.
Я скучив за вечірнім сміхом,