vasylenko .ko
Скрип петель немой и сносный.
Сейчас ведь довольно поздно,
Чего ты пристал, приятель?
Оставь его. Позже. Хватит.
Одинокий ли ты в пустой комнате,
Гадкий чай допивая из копоти,
Доедая свой хлеб вместе с корками?
И, что хуже, в толпе одинок ли ты?
Был бы пес, он носил бы тапочки,
Ты чистишь зубы, идёшь в кровать.
Я чищу мысли и тоже спать.
Ты мне приятней с зубами чистыми,
Тебе я нравлюсь с простыми мыслями.
Твой кофе крепче моих объятий,
"Ми пишемо в стіл, панство.
Верлібри- не вірші"- сказала вчорашня я.
"Не бійся, їх все одно не читають" -
Відповім собі завтра і так щодня.
Ті люди, що палять з кухонних вікон,
Про що вони думають?
Нейрон якраз помер.
Його не буде вдома.
Нещасного в наш час
Зморила перевтома.
Помер, як його брат,
Ти не стій під моїми дверима,
Мене вдома сьогодні нема.
Я давно їх уже зачинила
І ключами жбурнула з вікна.
Ні,не треба смітити листами,
Визнай мене нарешті,
Визнай в мені людину.
Визнай, що я сердешна,
Міфами досі жила.
Знаєш, так було краще,
В морозних обіймах вітрів,
Як вияв осінньої вдачі,
Холонуть,хоч завжди гарячі,
Долоні в кільці рукавів.
І з неба крутих куполів
О одном и том же, о одних и тех же
Я пишу сред ночи в полуночном "между",
Между строк и знаков, потерявши честь,
Потерявши гордость. Поспеши прочесть
Те слова, что ими, только ими, смею
Я к тебе прильнуть и тебе поверить.
Уйди, дорогая. Прощай.
Прости меня, милая Я.
Тебе не в новинку печаль,
Тебе ведь не чужда тоска...
Тебе ведь не сложно забыть,
Тебе ведь не в тяжесть отстать?
Я боли оды петь готова,
Но ты не думай, а пойми.
Что тут, меж прочими людьми,
Мой образ-мученика соло
Казалось каждому, как жаль.
Я часом, знаєш, не можу більше.
Не хочу й менше, але, на дійсність,
Я не писала б про тебе вірші,
Якби не знала, що ти на вічність.
Не знаю, де ти себе опиниш,
Не знаю, скільки тобі прожити,
