Юра Орловський
Не дай нажертися своєму егоїзму,
Хай з голоду помре, зловісник, ну а ти
Врятуй святе від муки нігілізму,
Візьмись за власну шкуру й трусони.
Не дай низам загарбати висоти,
Обволікла чоло знебарвлена заграва –
Як Вічне сяйво обрій перейшло.
Хай буде ж вакуум до мрій ласкавий,
Без провороту щоби лезо увійшло.
Та знерухомило чуття пісків пустелі,
Дивно вдалось розтектися теплу
Фібрами тіла і духу. Сама ж ти
До цього возвЕла зболілу стіну.
Але фіолетом і білим ромашки.
НІде душі більше сховку шукати,
Я йшов уздовж кладОвища поночі,
Яким же довгим був цей випадковий шлях,
Невимушено відвертались очі,
Але в горлянку учепився страх.
Скажу вам чесно, що тоді не думав,
Біла стрічка, мереживом вишита,
Оперізує , тисне зап’ястя,
Рівчаками тату часом вибита,
Чергуваннями щастя й не щастя.
Плесо жовтувате прагне вітру,
Хоч не зима, а просить той мусон,
Бо дотиків сезон – це саме літо,
Коли дають-приймають в унісон.
Вже ніжності тепла сповна всотало,
густіли містом пальта
і світ навкруг сірів
та раптом по асфальту
дощець задріботів
розкрились парасолі
мов шапки у грибів
Пливи, прошу, пливи,
Ми ще не в тихім доці
Й церковні корогви
Не в мороку мороці.
А я десь там, посередині,
Де м'якотілі й невмолимі,
Неприступні і ранимі,
Посередні й особливі.
І безстрашні й малодушні,
Об'єктивні та неслушні,
Вчувається в словах у Ваших драма.
Я розумію – жінка, але все ж,
Я – не поліно, Ви – не пилорама,
Навіщо стільки фантастичних меж?
Пробачте, та це біг на стадіоні,
Убив, підняв, ще раз убив,
І так до божевілля знову й знов.
Самообман невинності – аперитив,
А потім реквієм як лейтмотив у кров.
Та він пручається і здушено кричить,
Потяг завіз нас кудись не туди,
Такі автономні і горді.
Запропонуєш ковтнути води?
Ні, дякую, боляче в горлі.
Дерева великі й малі за вікном