Олексій Сова
Тепер не можу не писати...
Я знов пишу... І знов, і знов...
Бо слів у серці так багато...
Кричить! Кричить моя любов!
А сам мовчу... Не розмовляю,
Закривши двері на замок.
Самотність... Скільки я писав...
Співав я скільки через неї...
Вона народжує ідеї,
Що я при всіх в собі тримав...
В самотності міняюсь наче,
В цей час лише душа моя...
Коли він плаче - то не бачать,
Коли сміється - то мовчать.
Сказали, фальші не пробачать
Й не можуть спів душі впізнать.
Коли ридає - то жаліють.
Мої слова, неначе вітер,
Міняють напрямок весь час.
То є порив, що може гріти,
То цілий смерч холодних фраз.
Мої слова, ще можуть бути
Глибокі та потрібні нам,
Забагато серйозних розмов,
Та сюжети в них дуже подібні.
Забагато думок про любов.
Чи вони там потрібні?
Забагато мізерних проблем
Не звинувачую нікого.
Ви гарні люди! Я - слабкий!
Пробачте всі, заради Бога
За те, що я сумний такий.
Від серця всього вибачаюсь,
За те, що часто вам брешу.
Для тих, у кого досі є бажання,
Гортаю сторінки минулих літ:
Загарбництво, кріпацтво і повстання,
Коротка незалежність, знов наліт.
Воно й не дивно: землі соковиті,
Пий сповнену ресурсами росу!
Молодий поете, вічно молодий!
Почуття, страждання – щирий і живий!
Всі думки і фрази, мовби гострий ніж.
Ти тонкий, бо світом ходиш босоніж.
На ногах відкриті рани потрясінь.
Кров та біль – чорнила для нових творінь.
