Андрій Малярик
Я не хочу будинок у моря,
Не прошу̀ я картини Моне.
Що ж поробиш, так випала доля,
Мене втішить хороший сонет.
Не потрібні манірні вистави,
Та й «кохаю» твоє – вже брехня.
І, будь ласка, не шли телеграми,
Знову пройшла не привітавшись,
На тобі сукня з декольте.
Ти горда й пафосна, як завжди,
Не помічаєш вже мене.
Всі довгих десять років в прірву,
І «щирі» ті свої слова,
Штовхнула ти у чорну дірку,
Мені тільки б тебе побачити,
Твої очі, усмішку, вуста.
Серце моє в ганчірку скручене,
І оточує мрака густа.
Та хоча б доторкнутися дотиком,
До слідів, де проходила ти.
І відчути парфуми подихом,