Дар'я Коростильова
Настане ранок й пожовтіє, мов сонечко, барвисте листя.
Затріпотить та відірветься від золотавих черенків.
Засяє перламутром річка,
калюжі знов чекати стануть нашестя малих дітлахів.
Этот город до рассвета умирает со мной,
Этот город не молчит, он рыдает мне в спину.
Иногда я сержусь, закрываясь мглой,
В этот миг мне легко уходить под тину.
Этот город застыл, возведён на костях,
И на прахе времени и пространства.
Я не хочу більше відчувати болю:
бачити, чути, відчувати мить.
Я не хочу більше розуміти -
знати всі криваві знаки та сліди.
Я не хочу більше проживати,
кожну мить чиєсь чуже життя.
Світло. Фото з власного архіву