Юлія Кириленко
Зачекай, не спіши, більш не треба
Душу ніжну словами кропити,
Подивись, сонцесяйний мій Фебе,
Глянь на мене, блаватовий світе!
Хоч тобі далебі не до мене,
Ти вгорі загаптований цвітом,
Я ж сплітаю тут руки студені,
Проростаю в душі неофітом.
Давай порахуємо зорі на небі,
І хай нас розділять міста,
Свої на дністровій простелю я греблі,
Твої ж упадуть на вуста.
Давай порахуємо зорі – не гроші,
Ціни їм не скласти в віках,
І хай подивуються з нас перехожі,
Що сяйво розквітло в руках.
Палає осінь золотом багряним,
Струмує венами калинове вино.
Моє тепло ввійшло в меридіани,
В моїй душі розбурхане Дніпро.
Сумує осінь, слізно листям плаче
Про те, що зледеніло на устах…
Її жахають погляди незрячих,
Що янгола не бачать на плечах.
Зима лиш крок – а тут весна вже плаче,
Малиново-п’янким кипить дощем…
Невже душі моїй отак призначено,
Що погляд їй тавро їдке спече?
Нам кажуть: у що віриш – те і збудеться,
Реальність постає з палких думок.
Тоді я стану затишною вулицею,
Аби щодня ловити твій моторний крок.
Де два світи переплітають руки,
Небесна плине лазурова світлотінь,
В чеканні, після довгої розлуки
Зустрілась дівчина із янголом святим.
Ця мить у карбі дивним поєднанням
Очей ясних, мов сяйво всіх зірок,
Вона для них і перша, і остання,
У дім свій – в рай, або в безодню крок.
Пробач, та я, мабуть, не долюбила…
Пробач, та я, мабуть, не долюблю…
В мені розтала іскри тої сила,
Що слала пісню вітру-скрипалю.
Пробач, та я, мабуть, не залишусь,
Пробач, та я, мабуть, піти повинна.
Ти осушив до дна із серця муст,
Я пишу тобі сотні літ,
Доки небо світанком тішиться,
Доки кров досягає ланіт,
Твого тихого раю грішниця.
Ти до себе мене візьми,
Заварю тобі чаю із м’яти,
Замість ковдри укрию крильми,
Они стояли, держались за руки,
Плотно сжимая пальцы,
Мне в окно постучалась радуга:
«Некрасиво так долго пялиться».
Дескать, что о тебе подумают,
Ни манер, ни стыда, ни совести.
Под альтанки лазурной рюмкою
Скидаю хреста,
Обезкрилений лебідь,
Знімаю всі болі зі скронь…
Приносять листа
Із адресою: “Небо”.
Щасливий раптовий дзвінок.
Липневі меди,
Срібні звуки сопілки,
Рожевих уст твоїх світанок,
Рум’янця ніжний оксамит,
І наших мрій метеорит
Розтане, коли прийде ранок,
Лиш сяде сонечко на ганок,
А місяць втопиться в Дніпрі,
У ранньозоряній порі
Чигає вже на нас розлука,
І плаче ніч, і місяць плаче,
І тонуть зорі у вогні,
П’янке кохання і незряче
В блакитно-ніжній вишині
Крилом мене не доторкнеться,
І не опустить погляд свій,
Розбитого не буде серця,
Не місце й долі медовій.
Бабусенько, голубко мого серця,
Побудьмо лиш з тобою наодинці,
В житті я не випрошую гостинці,
А прошу в Бога доленьки люстерце,
Щоб глянуть і побачить там тебе,
Де мудрості дітей моїх навчаєш,
Де старості ніяк не помічаєш,
Де лютий біль ніколи не шкребе…