Юрій Андрухович
І перший сніг, і плавний супокій.
Цвіте різдвяник — в домі тихе свято.
Так мало нам потрібно й так багато —
всього в нас є на вуличці вузькій.
Тут на снігу з’являються сліди
колишніх свят, і голоси минулі
уґвинчуються в стіни, ніби кулі,
З циклу «Нотатки фенолога»
Самоспалення саду, і ця нетривка погода,
і розмита в деталях телевежі тупа стріла…
Повз ряди манекенів, нудні, мов класична ода,
наші лиця пливуть, і на них ніби тінь крила.
Це сезону тепла завершальні небесні сплески,
На останні гроші придбавши лайнер,
я вбираю очима, писком і мозком
вознесіння в небо стрімке, негайне.
Піді мною, як кажуть англійці, Москов.
Я злітав, а знизу мені махали
сто розлук, сто крил в екстазі шаленій,
рок-зірки, блудниці, посли, генерали,
Я програвся в карти, а це ознака,
що святий Юрко зі мною в конфлікті.
Вічно має мухи, старий рубака!
Але я не клянчу, тим більше лікті
не кусаю, бо, дуже, не ревний я учень
там, де вчать науки про вертикальне.
Мене більше цікавлять вузли сполучень,
І коли нарешті затихли останні оплески, Акулячий Писок рішуче заявив:
— Я, кстати, Есенина очень люблю. Кто-нибудь помнит Есенина?
— Розумієте, — набрався духу Хомський, — ми його любимо.
— Вот и чудесно. Почитай, браток, из Есенина, только с выражением. Про любовь, а?..
Я ночую тут у такому домі,
де живуть письменники і поети.
Це не зовсім те, що жити в Содомі:
групівщина, збочення і міньєти
тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти
з італійських фільмів, книжок, де кралі
так відверто лізуть в ліжка і авта.
що ж ходімо по розпеченому гравію
ці надозерні городи й будиночки —
сумовитий симбіоз красивого й корисного
де гостро пахне водою зів’ялою
розсадою й добривами
де поодинокі півонії
творять неподільне ціле з кропом
і тонколезою цибулею
і ось ми зібралися всі разом ціла родина
коли цвинтарні служаки відітнули
непевний промінь за останнім з нас
ми знову зустрілися як за останніх часів
гри на біржах
катання на фіакрах
недільних балів у заміському клубі
лежимо на твердій підлозі
Цвітіння дерев найніжніша пора —
найвище зусилля краси і добра…
Як чуйно ступаю в зелену країну,
де соком дощів пахне тепла кора!..
Це все ще присниться: і ці дерева,
і сповнена зросту зірчаста трава —
і вчора, і нині, і завтра, і вічно
трава на камені вона
вночі шумить у ранах дому
і лугом дихає стіна
рослинне тіло в кам’яному
і ми так часто не спимо
і видивляемо впівока
як з того боку крізь трюмо
Україна ж — це країна барокко.
Мандрувати нею — для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б не їхав,
бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління —
траві?