Юрій Андрухович
Скупа природа наших середмість:
на тлі домів, незрима і знищима,
хода дерев. Читаймо це очима
з повільних віт, немов бентежну вість.
І ти питаєш: ну до чого цей
камінний кущ, і цей букет на сходах,
і цей вітраж, мов кольоровий подих
Я програвся в карти, а це ознака,
що святий Юрко зі мною в конфлікті.
Вічно має мухи, старий рубака!
Але я не клянчу, тим більше лікті
не кусаю, бо, дуже, не ревний я учень
там, де вчать науки про вертикальне.
Мене більше цікавлять вузли сполучень,
Пані Жуковська завжди споглядала з вікна
в білім підкапку з волосся кольору соди,
як сіявся дощик, як вогко тьмяніла стіна
і як селяни ранкові з вокзалу йшли на заводи.
Її чоловік за парканом, у білому френчі
(бо він же за Польщі служив на міській залізниці)
стояв непорушне і очі вдивляв старечі,
як у тумані зникали сукні й спідниці,
На розі Кармелітської та Духа
Святого двометровий зимний хлоп
Лежав, Зацвівши оком, як циклом
(античний). Потекла на брук з-під вух.
його червона юха, мов сироп і
(малиновий), а р, центрі капелюха
прострелено діру. Літала муха
Зиновій Блюм, король шинків і яток,
рожевих лярв улюблелий кумир,
літав по крамарях, немов упир,
і, ніби кров, смоктав із них податок.
Його стрічали радісним «вей мір!»
Під усмішкою, що солодша паток,
він позбавляв їх золота й дівчаток,
Пізній гуляко, аскете з Ассізи!
Атональна днина по тобі тече.
Борода пожовкла, як трава осіння.
Що воно шукає? Дівоче плече? —
впився б у нього з жагою південною —
так жираф об’їдає листя з віт…
Он як витанцьовує над ямою поденною
З циклу «Нотатки фенолога»
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління —
траві?
«Але за муром джаз і танці лампіонів…»
Б.-І. Антонич
Ми з’являємось під зорями й деревами,
в пущах осені крилатим листям бавлячись,
і, споріднені з ведмедями та левами,
багряніємо, земною кров’ю барвлячись.
І перший сніг, і плавний супокій.
Цвіте різдвяник — в домі тихе свято.
Так мало нам потрібно й так багато —
всього в нас є на вуличці вузькій.
Тут на снігу з’являються сліди
колишніх свят, і голоси минулі
уґвинчуються в стіни, ніби кулі,
Ти прогнав пегасика, мов пасинка,
най собі летить конячка панська!
Сніг упав, як піна з вогнегасника.
Вірш запах, як пасіка чи паска,
був як темна грамота із титлою
чи земля під сніговим накрапом.
Він тобі зійшов стовпом зі світла
“Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони…”
Живуть кити під містом. І тритони.
А ще — дельфіни. В сумерку глибин,
в западинах, де чорний місяць тоне,
де вибрано породу з порожнин,
Ти заповзеш,нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш
до кабінету, де — вершина змови.
Тебе чекає мрець — очей не мруж,
а, вихопивши револьвер із руж,