Іван Андрусяк
проживемо цю ніч як собаки на мерзлих плотах
порозбризкуєм тіні по колу — на кого цей жереб
вибирай собі хату де піниться морок і страх
а тоді розливай свою муку по синіх фужерах
тільки напис івритом на стелі або на землі
що стіна не поможе і місяць з вікна не настане
ниточками підвішені плаття жінки кораблі
Я помираю вас. Така печаль.
Така зоря над віком перестане.
Говорить Бог: Прости мені, Іване,
прости мені за те, що я мовчав.
Я все прощу, бо нині я помер.
Я довго знав, що буду жити довше.
І чорний плащ облизує підошви,
Андрієві Кокотюсі
димом теменним андрійку
осінь і праліс і просто
вилити в проріз вікон
озера синій простір
листям стелити кволим
брами і брили змоклі
одного разу пропив я усе що мав
залишився в мене останній промінь надії
і я пожбурив його на прилавок
шинкар не сподівався такого ґешефту
він розумівся на цьому і впізнав одразу
що то не якийсь непотріб
не примха прислужника
ні жадоба купця
вода і дощ — істоти невмолимі
жива їх сіль і мова їхня рання
потрапили такими молодими
оскомами на наші поїдання
заходьте в дім а в домі ні краплини
заходьте в сад надокучати осам
заходьте в дно насипано людини
гортанний – в захід – аспера
перистий – в проріз – лист
від патоки до пастора
інкубуси сплелись
перетин слова з променем
вирощує церкви
горбатого до повені
ніч як вікно на схід мокра і довга
плакати треба вміти сказав професор
я не збираюся з вами складати договір
я лише хочу щоб ви не чіпали весел
в блисках епохи вода ні вашим ні нашим
кожен безсмертний сьогодні нагадує прищ
я утікаю подалі від цих відображень
це спів розрізаної шиї
фістула тиха але щира
впились червоним розімліли
пухнасті чорні груди ночі
це спів розрізанорї шиї
попід огризками дзеркал
співає як хлюпоче з крана
кирпата безодня розплющує губи
сміється і плаче над погарлм неба
сплелися до танцю Венера і Врубель
під білих колон гомеричний молебен
під місячний мармур ввіходжу останнім
ворушаться пальці в кулак захололі
а ви залишаєтесь еллінська панно
faithfully tinying at twilight voice…
вірність безжальна предвічного голосу
з тліну безмірного крекче судьба:
знову (у кожнім найменшому волосі)
безповоротність часу проступа
чистою правдою лиш особливе
затуркані розтуркані затуркані
розтуркані зубами догори
свистали ми забитими форсунками
і по одному утікали з гри
а вже колоду посипали попелом
хай інший хтось приходить уночі
ми написали дуже добру оперу
завертай мене боже додому
там дівчата як писанки гарні
там лубка на огризку лубкому
намалюю під муром каварні
там химери злітають з полотен
пастуха леонардо да гойї
там не ждуть покривала для плоті