Маріанна Задорожна
Ранок стікає дощами,
Сльозами - рана
Кривавить незгоєна.
Кличуть дощі
Ідуть за туманами
Ким призначена вічна спокута?
І ніхто не відверне отрути,
Ту мелодію гірко забуту,
По холодних пекельних редутах.
У чашу стікають сльози,
У чаші хлюпочуть дощі,
Наповнена чаша кров'ю
Неначе гірким вином.
Ту чашу підняти годі.
І як же донести чашу?
Повітря розріджене,
Легкість нестримна
Зміщує погляд
І змушує раптом
Зникнути.
Вечір пахне ясмином, ясминовим чаєм зеленим,
Розквітають вірші крізь рясне щебетання пташок,
Це нарешті весни пробивається голос до мене,
Проростає ясмин у намисто з холодних зірок.
І несе той потік десь далеко від сутінків сірих,
Дощ розриває слова
Змушує до мовчання,
Цензуровані почуття
Замикають між хмарами -
Мокрим папером.
Розлізлися клапті
Місто вподобало зливи
І в небо дивилося сіре
Стуманене небо печалі.
У міста своя журба.
Гіркота полину на губах
Ціна зізнання
Не зійде той палючий вогонь
Страждання
І на ранах ще сіль
Знак прощання
Догорають каштани,
Дотліває розмова.
Зупинка.
Зронила кроки.
Срібний відблиск хвоста
Під воду утік промінь
Риба майнула на дно.
Холодно.
Холод здійнявся колами
Впала під воду згадка
Вони блукають рядками,
Вони блукають словами,
Комами, крапками, снами
І все ж не почуті нами.
Зорепадом спливає час,
Ті зорі спадають для нас,
Ніч запали поцілунком,
Серце калатає лунко.
Загадай доки тиха ніч