Сергій Шинкарчук
Так тіні повивають круг за кругом,
І біле небо на пастелі тла.
Моросить дощ… Ти будеш моїм другом?
Або як завше відійдеш, хто зна…
Любов - казали нам з дитинства -
Зринає з меж людського дна.
Вона як гра, як гра безчинства,
І в той же час любов – стріла.
Вітаю, світ! Вітаю, дивен-світ! —
спокус мадонно на мольберті;
тобою повна кожна віть,
тобою кожні груди сперті!
Кохай поезію, кохай,
люби її щоразу більше,
словам її ти сили дай,
щоб вибухали гучно вірші,
щоб брязкіт зброї і нагай
Торуй свій шлях несамовито,
нехай противиться тобі
весь світ, мов терен кругле сито,
кидає градом у дощі.
Людське призначення, людське —
в стражданні, болі і покуті,
ревуть вітри на чорній руті,
регоче басом басаман,
заводить пісню слізну нам
Дере вже шкуру довгий ряст,
хирлявий спрут хіджаб,
із цяток тіла жар анфас
кремує піт схоласт.
Калюж ротище хлебче квас,
Немає ні початку, ні кінця,
немає ні народження, ні смерті.
Ми — вічні душі вічного буття,
ми — істини слова відверті.
Ти посередність і просто бачення -
Такі легенди складали ви.
І твоя думка немає значення -
Усе це тільки пусті казки.
Я занімів, оглух, осліп?
Що відбувається зі мною?
Важкий брезент чи мокрий сніп
Упав на плечі провиною?
Я відчуваю, я живу?
Алютерація писемного століття,
Я надихав тобою безлічі сторін.
Ти надихалась мною, наче боговміння,
Із голосу прадавніх поколінь.
Я надихавсь тобою світова розпуко!
Буревій
Ти в тінь немов перетворився
у світлі лампи маяка,
води бурунить моровиця,
шумлять безумно хвилі дня.