Софія Павлюк
обіймаю тебе у три виміри
утопаю в тобі у четвертому
наша музика вкриється синіми
її ноти звучатимуть мертвими
я твій відгомін чую всередині
бережу твої сльози як золото
мені із тобою горіти
палати і тліти
шукати на вулиці ранку медовий серпанок
і скільки б тобі не було, ми всього лише діти
тим часом, під твій міцний сон я готую сніданок
мені без тебе так самотньо
в холодній кризі так жахливо
потрібен ти, навіщо сотні?
вони не вміють так красиво
вони не відчувають душу
