Виктор Харламов
Щоби ти, коханий мій, не забув мене,
Стану я калиною... Час нас не мине.
Стану гаєм в золоті, квіткою, так, враз,
Щоби ти, найкращий мій, в почуттях не згас.
Щоб у день й увечері ти нудьги знав шал,
Ты, признайся скорей,
Колдовство - твои чары
Без тебя, всё сильней,
Мир в плену струн гитары.
Ой, солнышко у гор сияет новью,
Да, из-за моря миражом седым,
Созвездия под утро к изголовью
Приходят, словно сёл любимый дым.
Костры пастушьи одиноко тлеют,
Есть женщины небесные, да очень,
Как звёзды, что сгорают и мечты...
Их льстивые улыбки знал, а впрочем,
- На сердце оставалась только ты.
Есть женщины весенние, как будто
Слова, мечты и просто озорство,
Приходят в жизни рано очень, рано
Улыбки, слёзы, волшебства ество
Её сопровождают вечно, странно.
Поэзии великие пробелы,
А помнишь, Мы — в Дебальцево.., так малость,
Когда война была ещё вдали..,
И Балаклавы суетливо сжалась
Простая суть любви с одной Земли…
Теперь их две: «забытая» Россией
Читаю вірші., мабудь що., колег,
Та колежанок з куцими думками...
Хто, викрутаси слів, що від омег,
Посіяв ніби Бога віщі гами.?
Навіщо мружити очиці; вщент,
Мама, не сумуй, батька доглядай, Бог вас збереже.
Мама, не сумуй, ти скажи, невже:
Рідна сторона, де без мене Ти, на вершинах сніг,
Друзі де мої, зберегла, їх всіх?
Приспів: А десь гори, гори, ниви, виноград, — Вірменія моя,
Жорстока, можеш, ти сказати лиш...
Що : "...не люблю тебе. " - це зрозуміло...
Як думати про тебе? Сум облиш,
Тиранять любе сонце - плями, мило...
Не любиш, як тебе беру в полон;
Віршам моїм, написаним так рано,
Що і не знала я, що я - поет,
Зірвались що, як бризки мрій фонтану,
Як іскри від ракет,
Вривалися, маленькі наче біси,
Любіночки — слівце, що тіше…
На посиденьках, ясна річ,
шепнула ти: «Будь сміливіше…
Зайди під кофту. Там, як піч»,
і запросила в груди… лише.
Ти, не схожий на тих, чию музу
Макіяж надихає в красі.
Небо краще віддам, всесвіт блюзу,
Хай позаздрять тобі хтиві всі.
Гонорові створіння єднай,
