Бахтіяр Єлчуєв
Час — це розлитий пісок,
небо — це море у дзеркалі,
щастя — це мрії жінок,
Бог — це парковки за церквами.
Діти — це люди без сліз,
Морю полегшало, флот відійшов на схід,
вперше за кілька століть не стоїть іржавість,
боєголовки стираються як графіт,
у генеральській ще галочку ставлять в графі
вибитих кораблів, на меті — державність.
Підлога підіймалась від вина,
що я його за ніч пролив на килим,
зробила його зовсім крутосхилим
і так удар від себе відвела.
У килима не вистачило сил
Я відвезу тебе в круїз
без перельотів і валіз,
якщо пробачиш здерті руки,
бо я вже стільки переліз
парканів з гострими дротами
та стін, що будував роками
I
Минуло вже стільки, що ти геть усе забула,
та я не зумів би й під чорною крапкою дула.
Не тому що без тебе я майже дійшов до краху,
а тому що усе памʼятати — питання фаху.
І хоч я за освітою мав би відкрити бізнес,
Роману Ружо
Прокидатись старішим на день — непростий процес,
тож у юність хапався за все, що той біль знімало.
Але скільки за рік не вкладаєш у ліжко принцес,
Я вже віддав себе пітьмі і тут на подив
отримав другий шанс на другий подих.
Напевно, це і є життя — тонути
і виринати, то не бути в нім, то бути,
чолом врізатись в камені підводні;
я не впізнав себе у дзеркалі сьогодні.
Танцюй навколо мене, наче тінь,
що падає з тремтячих ліхтарів,
доки останній з них не догорів,
поринь у дикий вир нічних створінь.
Люби без недомовок і умов,
Згорбившись, юний пацан, що не старше віку,
у якому в Штатах нарешті наллють бокал,
тягне мішок за плечима, скрививши пику,
і, як спʼянілий, хитається по боках.
Де той мішок потягнув його проти ночі?
Фасади ховають від ока такі таємниці,
що навіть сліпий би побачив, що люди ниці,
якби стіни рухнули долі, як в тому кіні.
Попадали б разом із ними красиві маски,
На постіль, що пустує без твоїх фізичних рис,
із часом укладається прозора ковдра пилу,
ретельно обмальовуючи контур твого тіла,
що він по добрій памʼяті у ліжкові приріс.
Ще рік і стане схоже на шаблонову crime scene,