Ad futuram memoriam 2.0
I
Стільки часу минуло, що ти геть усе забула,
але я не зумів би й під чорною крапкою дула.
Не тому що без тебе я майже дійшов до краху,
а тому що усе памʼятати — питання фаху.
І хоч я за освітою мав би відкрити бізнес,
а посад в мене більше було, ніж в дитинстві прізвиськ,
якщо зняти усі ті таланти, скіли та гобі,
то у залишку маєш поета — біда та й годі.
Тож достатньо заплющити очі, щоб час з прямої
мутував у сузірʼя меморій про нас з тобою.
Не завадить і те, що між нами тепер півсвіту
та кути, що гостріші за вилиці Тільди Свінтон.
І хоч ми вже давно у смиренності з часом глибокій,
є ще ризик порушити рейдами цими твій спокій.
II
На зупинках, що я їх відвідував кожний ранок,
у прозорому проміні поміж брудних фіранок,
у натертих долонях від шкіри керма водія
формувалося те, чим колись були ти і я.
Серед пилу, що їм укривалося місто за ніч,
і знайомих жінок, що потроху виходили заміж,
серед втоми безсонних ночей і моїх помилок
я знайшов те, що згодом лицем по землі проволок,
і навмисно цей термін ховаю в абстракціях, бо в
моїм світі давно не вживається слово любов.
III
Хоч мене оминає, яка то була пора,
те, як ти усміхалася, голову підпира,
і дивилась то в очі, то й зовсім кудись крізь них,
я б від безлічі інших поглядів відрізнив.
Попри холод у серці, квартирі й морозну осінь,
прохолода тих зустрічей перших бентежить досі,
і якщо б нас на фізиці вчили тайм тревелам в виші,
я сказав би собі покохати тебе раніше.
Може пара ночей у рівнянні, що Бог нам вивів,
зупинила б мене від шляху деструктивних зривів.
І тоді вже хтозна, як змінився б перелік формул,
що керують життями вправніш, ніж придумав Орвелл.
IV
Але я відволікся (тебе це навряд здивувало б, —
в морвокзалі, коли ми дивились на вигини палуб,
я втуплявся очима у порт, де гула індустрія,
і ти брала мене за щоку і вертала у стрій.
І не знаю, що було дурнішим в той вечір: чи я,
чи жахливі в своїй провінційності назви яхт.
Ми стояли на березі, ледве тримаючи сміх,
хто міг знати, що я пришвартуюсь тут довше за них).
Навіть страшно стає, як детально я бачу все це,
для поета найлегше — в смітник, а найважче — в серце.
Наче знав, що колись все це стане великим віршем,
і зберіг тільки те, що травмує мене найгірше.
V
Я хотів написати про те, що забув всі назви,
тож, виходячи з цього, забув незабаром й нас би,
та відразу позгадував всі ті проспекти й майдани,
тож ще довго носитиму меморіальні кайдани.
Тут за збігом обставин на думку спадає постіль,
але я поважатиму твій персональний простір.
Та й відтоді мене поносило по різних спальнях
у хаóсі ночей одночасно і перших, й останніх.
Ти водила мене у кіно і сідала поруч,
але я все дивився на тебе. Ліворуч? Праворуч?
Все ж із часом туман нависає над нашою повістю,
і колись я прокинусь забувши тебе вже повністю.
VI
Коли ми були вдвох, я писав про усе, крім тебе,
щодо точного терміну й сам до кінця не певен.
Чи то було шість місяців? Девʼять? Чи може рік?
Чи боліла моя голова, коли нас прирік?
Це не виправдань пошук, не спроба знайти причину, —
просто мав подивитись на себе чужими очима,
і тепер, коли груз мого "я" на плечах відсутній,
зрозуміло, хто був прокуратор, а хто — підсудний.
Коли каятися вже пізно, а вішатися зарано,
залишається тільки жити, прикриваючи свою рану,
усвідомлюючи нарешті, що коли настає кінцева,
ти своєю брудною грою не здолав нікого, крім себе.
VII
Коли місто вкривалось текстилями сніжних ковдр,
я години на тебе чекав, як останній бовдур,
загалом, не тому що був схильний іти на жертви,
а тому що в самотності міг би себе ізжерти.
Може саме тому я тікав із обійм в обійми
у надії, що станеться диво й мій біль обірве.
Як би сильно шляхи наші не розбігались врозтіч,
у твоїх безневинних очах не читався розпач,
чи ти вміло ховала від мене від мене тугу і втому
і казала мені, що причина зітхань не в тому.
День, коли все скінчилося, був аж трагічно світлим,
ну і шоу ми утнули тоді пересічним свідкам.
VIII
Хтозна-скільки ще буду минулим себе карати,
але доля така, коли ти ненадійний наратор,
і, у спробах зробити зі свого життя бестселлер,
ти за носа водив не людей, а самого себе.
Знаю, я на твоєму шляху був тоді перепоною,
чи я знову себе як у добрі старі переконую,
щоб не так було болісно визнати власний промах,
щоб закінчити партію цю на своїх умовах.
Може, я, навпаки, розтрощив чарівне створіння,
наче Всесвіт божественне, меншого тільки рівня,
і тепер, як той вбивця, не здатний зімкнути очі,
бо у снах його жертва приходить йому щоночі.
IX
Я приходив до тебе, коли загасало сонце,
і ми спершу питали, реальне це все чи сон це,
бо кохання вривається в тіло без попереджень,
і його не приборкати обміном слів чи речень.
Отже все, що лишається — в вальси ночей пірнати
і любов підкоряти, як море колись пірати,
і ми впорались з цим, бо весь світ відчувався нашим,
ще задовго до того, як він відповість реваншем.
Хоч я вторгся в твоє життя, наче танки в Прагу,
та, якою б любов не була, втамувати спрагу
я не зміг і донині — в яку далечінь не потраплю,
наче воду в пустелі, збираю любов по краплям.
X
Я любив, та не тільки тебе, а й ідею тебе,
а поетові крім тих ідей нічого і не треба,
тому навіть коли ми отримали вирок суду,
та ідея тебе залишалась зі мною всюди,
час від часу влітаючи кулею в лоб,
наче згадка, що вже не було, як тоді могло б.
Ти пішла і забрала з собою останній промінь,
і я світові став програвати у гонці озброєнь.
Ти казала, щоб жоден мій вірш не ставав останнім,
але я колупати свій мозок вже був не в стані.
Ти хотіла, щоб я полюбив це життя, але не
залишилась, й воно розірвало мене як шалене.
XI
Навіть поруч з тобою мені не було комфортно,
тож у нас спільних друзів немає чи навіть фото,
лиш химерні думки, що зʼявляються час від часу
і, коли я ловлю їх, зникають із рук відразу.
Тож я більше не певен, що правда з цього, що мари,
чи ми знали тоді про безцінність того, що мали,
чи я міг зупинити себе від років пітьми,
чи ми дійсно ще можемо бути близькими людьми.
День, коли все скінчилося, був невимовно довгим,
а життя, що по ньому, — пустим і швидким, немовби
я хотів утекти від своїх помилок якнайдалі
і сховати свій розум в розпусному карнавалі.
XII
Я кохав і жадав, віддавався і брав все поспіль,
різні спини вкладав і втискав в незнайому постіль,
розчинявся у різних обʼємах хімічних сполук,
сподівався відбитись від болю — відбився від рук.
А тепер я сиджу і пишу у порожньому домі,
у порожнім житті вже нема чим заткнути свідомість,
залишається тільки довбити нерівності клавіш,
сподіваючись, що хоч віршами когось зацікавиш,
і, можливо, відвадиш когось від тієї тини,
бо за нами ідуть по життю юнґіанські тіні,
тож на кожному кроці своєму пильнуй за ними,
бо ця тінь знайде влучний момент і тебе замінить.
XIII
В день, коли ми зустрілися, небо було обʼємне,
ти несла у собі красу і розбила її об мене,
як ми знаємо, біль не тримає мене у рамках,
тож я нівечив ступні, ходячи по уламках,
і збрехав би, коли б говорив, що останні миті
і для мене водоймами болю не були вмиті.
Ми ділили любов і нарешті знайшли невідоме,
я востаннє тебе обійняв і подався додому.
Нелогічний кінець у неточній науці любові,
де герої ненавчені чи взагалі випадкові,
і де стільки краси, що заледве знаходиш місце,
розуміючи, як ти довго з собою ніс це,
і нарешті дасиш її світу в останніх одах,
вперше за бозна-скільки спроможний зробити подих.
жовтень 2023
