Біля ватрана
Свіже дерево тріскає, іскри ідуть,
роздуваються ніздрі: "Це вишня...".
Я вдихаю цей запах і на повную грудь,
відчуваю енергію лишню.
Я не спав, а лиш пив це сухеє вино,
і лицем обернувшись до стінки,
в голові - пустота, а на серці - пекло,
і вином цим гасив я печінку.
Ось у двері дзвінок залунак звуком хриплим,
мов прокаженим був - не вставав,
але як, я не знаю, повільно, нешвидко,
свої двері ключем відчиняв.
Ти стояла, намокла і плащем лиш прикрита,
тільки босії ноги, веснянок щока,
ти просила плитулку, плащем обігріта,
цокотіли лиш зуби і тремтіла рука.
Я заглянув у очі - там глибока вода,
бо наповнились очі сльозами,
я сказав тобі: "Так!" та і сам заридав,
бо самотності хмари над нами.
Тут ти зняла плаща, неприкрита нага
збудить потяг чоловічого поту,
моє місце - мольберт, інструмент мій - рука,
і душа починає роботу.
В кожнім пензля мазку твого тіла межа,
я б ті лінії пестив до скону,
а камін лиш тріщав, і цим звуком лякав -
твоє тіло напружилось знову.
Ти не знала, що зроблю з тобою в цю ніч,
і що все ще від мене чекати,
ти готова і нага була віч-на-віч,
за ковточок вина цілувати.
Закінчивши картину, маляр пригубив,
хитрим оком дививсь на натуру,
це прекраснеє тіло викликує зрив,
відкидає талант і культуру.
Він бере на столі її пишную грудь,
молзолястії руки у фарбі
пестять тіло її і у відповідь ждуть,
чого руки й вуста її варті.
Вона терпить усе, на щоці лиш сльоза,
бо і мука, і пристрасть - нездатні
оцінить її душу, тож мовчки стиска
художника мокрі лопатки...
Він енергію сплеснув, він зігнав все на ній,
бо нема тут і творчості слова,
обіцяючи діві оцій молодій,
лиш захист і палаючі дрова.
Він робить усе задля образу свого,
для мистецтва без честі її залишив,
тож не треба питати для чого й для кого
він їй двері тоді відчинив.
Догорають в ватрані останні поліна,
і свіже листя вже горить,
стікає по корі лиш піна,
по крапельках життя лиш шипить.
А іскри ідуть з ватрана аж до неба,
та згаснуть, залишивши дім,
так і ми, митці, лиш вона - Мельпомена
рахувати нам дасть лиш до сім.
