Тарас Іщик
Відлетіла голубка з моєї долоні
крізь шепіт вітрів і щетину морозів
не бачивши зверху, що з тої погоні
далеко до літа і жита покосів.
Вона стрімко летить, дзьобом хмари січе
За вами займали?
Будете за нами.
Весь світ у черзі,
Немов на дошці ферзі.
Кровоточать із жовчю рани засохлі,
з рота піна іде, ноги потом намоклі,
на зіницях твоя лиш краса полуденна,
твоя незбагненна, твоя нездійсненна.
Крізь роки нас долі розвели повсюди,
Потрібно мати дар казати очевидне
і зовсім не важливо де є твоє місце,
з'явися і скажи у очі щось спритне
і зникни, показуючи всім, що гріх це.
Ти маєш дар у інших сковувати волю,
Колеса стукають по залізниці,
стираючи між нами шлях,
йдучи, мов металеві колісниці,
згасили пломінь у Твоїх очах.
До тебе їду, щоб тебе не бачить,
По небу проліта хмаринка
і з листя крапає роса
на носі твому павутинка,
ти з лісом - братик і сестра.
Тече в долину зверху потічок
Чому ти так притягуєш до себе?
Чому так ясно сяєш дальнею зорею?
Де в тебе той вогонь, що в серці аж до неба?
Де то тепло, що лиш обпалює душею?
Як тяжко бути зовсім недалеко,
У пелюстках своєї ницості,
твій погляд - це квітка розпущена пристрасті,
де в прикритих жіджабом зворушностей,
тільки твоє обличчя повне непорушностей.
Фіміам твоєї особливості
Я сумую за твоїм кучерявим волоссям,
п'янющими віями, кавовим голосом,
я сумую за милим твоїм відголоссям
і долонь твоїх доторком як пшениці колосом.
Ти далекий голандський тюльпан,
Скотилася сніжинка з неба
і впала на повіку вмить
та окові не є потреба
знати, чи це сльоза лежить.
Під теплотою щік розтала
Я знов спустошений відсутністю душі,
а нутрощі наповнені солодшавим вином,
чого варте кохання без віршів,
чого вартує світ з відсутнім тихим сном.
Бродяга-чоловік витає між снігів,
Неможливо чогось бажати жінці,
що світ обійняла руками,
якій захотілось на мить покарати
тих, хто постанув між нами.
Чому саме настрій керує нами