Тарас Іщик
У плетеному кріслі, на веранді скляній,
пускаючи кільцями дим сигаретний,
мов зсередини в горло надходить той дим,
що спогади будить в мені силуетно.
Я прожив все життя, та цікаве чи ні,
Любов - це запечені від крові губи
замішані з солодкою червоною помадою,
кохання - це зціплені від болю зуби
і біль пронизливий, якби лопатою.
Любов - це крихітні тендітні вчинки,
Хтось сидить на станині, охоплений болем
і смутком, плачем і жалем,
та не видно по ньому, він з"їдений горем,
що виїв його, як желе.
Він не чує наказу, не знімає і берців,
Сплетіння тіл ворожить руки,
зжираючи останки совісті покірних,
переживаючи невтомні муки
й безумну насолоду нас нестримних.
Ми пестимо свої оголені тіла
Потрібно мати дар казати очевидне
і зовсім не важливо де є твоє місце,
з'явися і скажи у очі щось спритне
і зникни, показуючи всім, що гріх це.
Ти маєш дар у інших сковувати волю,
Дозволь мені тебе кохати здалека,
одним оком, чи одним доторком,
дай торкнутись тебе, як злітає лелека,
затягнувши небо солодким вранішнім мороком.
Дозволь солодити тобою мій чай -
Я знаю - диявол приходить не сам
Він ходить, дарує спокуси,
обплітаючи радості храм
цілуючи нічні солодшаві узи.
Він деколи такий, який потрібно
Я не складав тобі віршів
і не писав тобі пісень,
ти десь далеко спиш,
вбігаючи в щодень.
Що відчуваєш ти в мені?
Ти — спокій і душевна рівновага.
Твої очі — неосяжні до самого дна.
У чому загадка? В чарівності, як в мага,
чи в ніжності, як перша зимова імла?
З тобою спекотно, як не було давно,
Свіже дерево тріскає, іскри ідуть,
роздуваються ніздрі: "Це вишня...".
Я вдихаю цей запах і на повную грудь,
відчуваю енергію лишню.
Я не спав, а лиш пив це сухеє вино,
Я сумую за твоїм кучерявим волоссям,
п'янющими віями, кавовим голосом,
я сумую за милим твоїм відголоссям
і долонь твоїх доторком як пшениці колосом.
Ти далекий голандський тюльпан,
У пелюстках своєї ницості,
твій погляд - це квітка розпущена пристрасті,
де в прикритих жіджабом зворушностей,
тільки твоє обличчя повне непорушностей.
Фіміам твоєї особливості
