Тарас Іщик
Коли ти ніжно замикаєш очі
під літеплою ковдрою радянських стін —
породжуєш лиш помисли пророчі,
що створюють пейзаж твоїх картин.
Коли ти засинаєш у своєму ліжку,
Із всіх сліз наженем самогону
і зі сміху спечемо торта
та й запустимо вслід лототрону
наше спільне далеке життя.
І петля — це далеко не вихід
Чому ти так притягуєш до себе?
Чому так ясно сяєш дальнею зорею?
Де в тебе той вогонь, що в серці аж до неба?
Де то тепло, що лиш обпалює душею?
Як тяжко бути зовсім недалеко,
Нам не бути вже разом ніколи,
бо така нам з тобою судьба.
Поведеш ти дитя вже до школи,
а дитя не моє, бо нема.
І піде вона впертими кроками
Коли ти входиш у пінисту хвилю
і розрізаєш піну своїм тілом,
ти пропливаєш неосяжну милю,
немов в підводних і холодних крилах.
Морська вода приймає це за честь
Свіже дерево тріскає, іскри ідуть,
роздуваються ніздрі: "Це вишня...".
Я вдихаю цей запах і на повную грудь,
відчуваю енергію лишню.
Я не спав, а лиш пив це сухеє вино,
У пелюстках своєї ницості,
твій погляд - це квітка розпущена пристрасті,
де в прикритих жіджабом зворушностей,
тільки твоє обличчя повне непорушностей.
Фіміам твоєї особливості
Небесного тіла чудова краса
пітніє і краплі по ньому стікають,
в холодній кімнаті, неначе роса
губами з грудей я ці краплі збираю.
В цю мить поєдналось фізичне й моральне
У плетеному кріслі, на веранді скляній,
пускаючи кільцями дим сигаретний,
мов зсередини в горло надходить той дим,
що спогади будить в мені силуетно.
Я прожив все життя, та цікаве чи ні,
Подивись на себе в дзеркало й жахнися
від сутності, запущеної бороди й очей,
візьми вдягнися й чимдуж несися
у вікна непогашених свічей.
Ну і подумай та пізнай себе,
Заради когось мусимо кидатись з гори
і як Пірам та Фізба сплітатись у дерева,
коли корінням, мов руками обвіва з пітьми
твій усміх, мов освітлена нічна Женева.
Заради когось мусимо писати ці вірші
Відлетіла голубка з моєї долоні
крізь шепіт вітрів і щетину морозів
не бачивши зверху, що з тої погоні
далеко до літа і жита покосів.
Вона стрімко летить, дзьобом хмари січе