Тарас Іщик
На твою пухку рожеву щічку
з хмарки падає витнена сніжинка
і доторкнувшись теплої волічки
тане, мов у маминих руках дитинка.
На сходах входу до своїх думок
Коли зоря спаде тобі в кишеню,
закрий її і збережи тепло,
візьми її, як зачерпни ячменю,
вдихни це життєдайне джерело.
Закутайся у простирадло з головою,
Я люблю знов відходити у сни,
бо там зустріну я твою подобу,
бо там нема ні болю, ні війни,
лиш образ твій, оправлений в оздобу.
Схилися до подушки й ти
Із всіх сліз наженем самогону
і зі сміху спечемо торта
та й запустимо вслід лототрону
наше спільне далеке життя.
І петля — це далеко не вихід
Від споглядання твого фото
розігріває в грудях теплота,
від переглядання на роботі,
коли руки торкається рука.
Все це знайомі й давні почуття,
Я знов спустошений відсутністю душі,
а нутрощі наповнені солодшавим вином,
чого варте кохання без віршів,
чого вартує світ з відсутнім тихим сном.
Бродяга-чоловік витає між снігів,
Колеса стукають по залізниці,
стираючи між нами шлях,
йдучи, мов металеві колісниці,
згасили пломінь у Твоїх очах.
До тебе їду, щоб тебе не бачить,
Небесна сотня відходить у бій
в міцних і у рівних рядах
вперто в даль упирається зір
і стискається щит у руках.
В них забруднені лиця від кіптяви шин
У плетеному кріслі, на веранді скляній,
пускаючи кільцями дим сигаретний,
мов зсередини в горло надходить той дим,
що спогади будить в мені силуетно.
Я прожив все життя, та цікаве чи ні,
Як любити, не люблячи?
Як плакати, не голосячи?
Як ніжитись без ніжності?
Як рівним бути без рівності?
Як жаліти, не жалячи?
Заради когось мусимо кидатись з гори
і як Пірам та Фізба сплітатись у дерева,
коли корінням, мов руками обвіва з пітьми
твій усміх, мов освітлена нічна Женева.
Заради когось мусимо писати ці вірші
Кровоточать із жовчю рани засохлі,
з рота піна іде, ноги потом намоклі,
на зіницях твоя лиш краса полуденна,
твоя незбагненна, твоя нездійсненна.
Крізь роки нас долі розвели повсюди,