Тарас Іщик
Кінець епохи зустрічають світлом,
що сяє від килиму смолоскипів,
бо йдуть палити, йдуть без скрипів,
і нищать все, що в серці квітло.
Вони не животять старих, ні діток,
Неможливо чогось бажати жінці,
що світ обійняла руками,
якій захотілось на мить покарати
тих, хто постанув між нами.
Чому саме настрій керує нами
Кровоточать із жовчю рани засохлі,
з рота піна іде, ноги потом намоклі,
на зіницях твоя лиш краса полуденна,
твоя незбагненна, твоя нездійсненна.
Крізь роки нас долі розвели повсюди,
Подохли роки захиткого оптимізму,
вмирають у потугах муки нинішнього дня.
Ким був я? Лиш виводком твердого реалізму,
що з песимізмом зведена рідня.
Не бачити у повному колодязі і дна,
Прийшла пора писать портрет,
Поглянути прозорим поглядом палітри,
Підвищити персони пієтет,
Піддати пензлика пюпітру.
Персона позувала пречудово,
Холодний спокій зігріває смуток,
і горло крижане не гріє чай,
коли по стінках ллється водограй
як слів холодних, й теплих жмуток.
Морозний подих не малює вже на вікнах
Нетлінний день прийшов до твого дому
і сонячне проміння стукає в вікно
мороз злізатиме зі свого трону
і сум посиплеться як доміно.
Із сонця крига трісне й полетить,
Дозволь мені тебе кохати здалека,
одним оком, чи одним доторком,
дай торкнутись тебе, як злітає лелека,
затягнувши небо солодким вранішнім мороком.
Дозволь солодити тобою мій чай -
За вами займали?
Будете за нами.
Весь світ у черзі,
Немов на дошці ферзі.
Потрібно мати дар казати очевидне
і зовсім не важливо де є твоє місце,
з'явися і скажи у очі щось спритне
і зникни, показуючи всім, що гріх це.
Ти маєш дар у інших сковувати волю,
Колеса стукають по залізниці,
стираючи між нами шлях,
йдучи, мов металеві колісниці,
згасили пломінь у Твоїх очах.
До тебе їду, щоб тебе не бачить,
По небу проліта хмаринка
і з листя крапає роса
на носі твому павутинка,
ти з лісом - братик і сестра.
Тече в долину зверху потічок