Відчай
Кровоточать із жовчю рани засохлі,
з рота піна іде, ноги потом намоклі,
на зіницях твоя лиш краса полуденна,
твоя незбагненна, твоя нездійсненна.
Крізь роки нас долі розвели повсюди,
а ті кілометри нікуди не зникли,
колись і про них говоритимуть люди,
що сто тридцять сім їх було, і не звикли.
І доля твоя пішла з листа чистого
пахучого аркуша, крейдованого,
непописаного ніким і ще світлого,
непопсутого, незмальованого.
Відчуття лиш у пам'яті руки —
ці крохмалені ніжнії крИлена.
Я б усе лиш віддав за ті муки,
що ведуть мною аж до трилера.
Не потрібна моя душа Богові,
не угодна душа невозлюбленна,
я тобі довіряв, як і другові,
та межа твоя неприступлена.
І ти житимеш далі у пам'яті,
ти плекатимеш оди і фабули,
але спогади ті наші пом'яті,
як вініл, що у лету вже канули.
