едіпів комплекс
Мої думки тут зі мною на подвір’ї як старі собаки;
Колись ми завзято полювали, а тепер доживаємо самі
Старість Німрода, повірте мені,
така як і у нещасного бурлаки:
Хоч і іменне сузір’я на небі, та тут, на землі
Я давно безіменний старий, в статусі експата.
Одісей, що так і не доплив до своєї Ітаки.
Лиш їсти і спати
І спогади про буремні атаки.
Так само болять старечі кістки від артриту
Чай з бергамотом Earl Grey, як у бриттів,
коли вже надто пізно для кави.
Ми давно вже не райські пави,
І в безсонні нам випадає часто споглядати
Як час невтомно й байдуже скорочує твій вік
Такі от справи у нас, брате… такі от, справи…
Та більш важливим мені, якщо кому цікаво,
Те, що з псів тих жоден не втік.
Хоч давно вже забув, де закопав кістки
На час зими. І рани ще болять. Зграя калік
Тепер ми. Що тобі, Кіхоте, ті млини?
Видихаємось потроху і часу потік
Нас не так вже й вабить: шукаємо прибережної мілини;
Сховатись в теплім намулі – одна з наших потіх.
Мало що з того, що вміли ми
Тепер може стати в нагоді.
Пусті калямари. Безкрилі вітри
Лиш протяг… І на раз-два-три
Не трапляється вже нічого. Та й годі.
Пересохло в роті і душі.
І тріпоче на протягу наш одяг,
Бо ніщо не обтяжує наших кишень,
Наші вбрання не по моді. Лишень
Гіркий присмак від змарнованого та загубленого
По цей день…
Приспущено на шпилях
Горді стяги
І жодне з філософських вчень
Не вспокоїть душу до стану штилю.
Не смикайте дверей – не проявляйте надто звитяги:
бійтесь зворотньої тяги,
Бо пожежі ще невидимо тліють,
минуле не стихло, лиш зачаїлось в жадобі помсти.
Світ росте, а ми малієм,
Та світильник ще горить, хоч олії,
Здавалось би, в нім давно нема. І монстри
Темряви ніяк не дотягнуться до нас.
Ще кілька пляшок «Роберта Домса»
І спати. День минув. Вичерпаний до дна.
В житті нічого прозапас. Навіть у снах.
Бог вчергове нас спас,
А ми й не помітили: Едіпів комплекс.
