Евридика
До Невідомої Аматорки.
Прошу́, Аїде, Евридику,
Сю німфу молоду і дику,
Дозволь на землю повернуть
І в неї знов життя вдихнуть.
Якби для мене ожила
Дріада, що в мені змогла
Свого героя упізнати
Я міг би знов богам співати.
Не гнівайся, о Персефоно,
Якщо на сніжно-біле лоно
І дві рожево-бурі брості
Погляну я в томливій млості.
Ти кажеш, я її утрачу
І більш ніколи не побачу,
Коли присягу поламаю
І божий при́суд занедбаю.
На се я одповім без страху:
Я одного́ боюся жаху,
Що врода милої повік
Моїх не ла́щитиме вік.
Коли бажає огорнути
Її собою і замкнути
У Тартар безпощадна смерть,
Нехай мене напоїть вщерть
Своєю трутою гіркою
І, обточивши, з головою
Мою поглине кість безкровну,
Тужбу́ спинивши невимовну.
О Евридико, любе ладо,
Твоє імення чути радо
Парнаським музам, і за нас
Вони благати повсякчас
Ясно́го будуть Аполлона.
Куштуючи солодкі грона
З тобою разом у раю,
Явлю тобі жагу свою.
