Ігор Олюха
Шумить береза за вікном,
Вітер тихо віє.
Триває літечко кругом,
Зірка ледве мріє.
О дню утомний і пекучий!
Нехай течуть гарячі сльо́зи
З моїх понуро тьмяних віч,
Хай опов’ють криваві ло́зи
Мою могилу сюю ніч.
Хоч молодий, безсилий,
Вох, сьлёзы лью, у горы лью!
Няхай ў тасьце, як труп, згнію;
Ўтечу я ад усех людзей
І дух звальню з грудзей.
Ён зьнік, па ім журусь,
Ўжо з ім да скону не сыйдусь.
До себе колишнього.
О, не жалій за прикрості юначі:
Минулися навік, без вороття.
Далекі дні і ночі в го́рі й пла́чі
Нехай відíйдуть в темне забуття.
До Невідомої Аматорки.
Мій зір твоєї вроди не торкався,
Рука не бачила твоїх плечей,
Та дух безплотний словом підікрався
І, втішений, вернувся до грудей.
Присвячую Л. Л.
І
Жила давно в селі однім
Краси незнаної дівиця,
Мене торкатися сердець.
Тебе безсмертного звучи,
Молю як найвірніший жрець.
Разити кожного і всіх,
Будити лють, і страх, і сміх,
Із пекла вийду і свободу
Я принесу своєму роду.
На горло долі наступлю
І горе в щастя переллю.
Сплету із пут собі вінок
І сам же опікаюсь
Об українських донь,
І в тому часто каюсь.
Чи, може, я не гідний,
Щоб лагідний язик
Страшить мене прийдешня далеч,
Ново́го дня лякає світ.
Чи зможу я, уже не малеч,
Почати свій свободний літ?
Між дíтьми у літах дозрілих
Люблю́ гуляти коло ставу
В по́ру веснянý
І позирати на яскраву
Вишню далину.
Люблю лічити сиві хмари,
Тече рікою наша кров.
Ми битись будемо до згину,
Всі оддамо за Україну
Своє життя, свою любов!
Не ско́рять нас московські стрíли,